Украина или Киевская Русь?
Добавлено: Ср янв 10, 2007 2:15 pm
Наша история и культура. Принятие на государственном уровне праздников
Украина или Киевская Русь?
Есть предложение переименовать Украину в Киевскую Русь, а нашу национальность – из «украинцев» в «русины». Почему возникло такое предложение? Дело в том, что по некоторым материалам, известно, что название «славяне» и «Украина», – это не собственные наши названия, а данные нам в свое время недоброжелательными народами. Приведу источник.
Канигін Ю. М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе. – 5-те вид., допов. – К.: Видавництво А.С.К., 2003. – 528 с.
«Розібратися в етнічній ситуації на сході Європи заважає вкорінений стереотип, відповідно до якого спочатку виникла слов’янська раса, потім вона розпалася на дві гілки: західну і східну, а вже від останньої пішли свої гілки: Русь і далі три братерських народи (російський, український, білоруський). Така схема здається очевидною, але вона помилкова. Насправді все було навпаки.
Феномен Русі, якщо так можна сказати, більш ранній і більш «об’ємний», ніж феномен слов’янства. Слов’яни – одна з назв руського суперетносу, причому не власна і не зовсім вдала. Термін «слов’яни» – мовний, а не етнічний. Це прізвисько. «Справжня історична наука, – справедливо пише А.Кур, – не знає ні слов’янської раси, ні слов’янського народу, ні слов’янських племен. Давні вчені, історики, літописці, книжники нічого не говорять про слов’ян. Вони їх не бачили тому, що слов’ян не було». А хто ж був? Були руси. І цих русів було безліч, їхнє ім’я лунало по всьому тодішньому світу.
Нагадаємо, «слов’яни» – трансформована етимологічна форма «слав», чи «склаб», що з латини (slave) означає «раб», «невільник». Так римські автори, а з ними царські скіфи, а пізніше хозари називали «живий товар», що надходив з Північної Припонтиди на ринки Середземномор’я. Згодом ця назва укоренилася – понад 60 народів у епоху Середньовіччя говорили мовою, яку називали слов’янською. Так буває... «Німці» теж зневажлива назва етносу (від слова «німі»). Але вона прижилася, хоча самі германські народи так себе не називают. Вони іменують себе – «дойч». Таким чином, термін «слов’яни» – не історичний. Це прізвисько, але, на жаль, воно прижилося у слов’ян.
Уже цитований нами історик С. Лєсной з подивом відзначає: «...для слов’ян, найбільшого в минулому і нині народу Європи, не знаходиться місця, коли йдеться про їхнє походження! Усі народи: германці, романці, кельти, угро-фіни та ін. – мають свою батьківщину, але тільки не слов’яни». Дійсно дивно, як і дивна та плутатина, що панує в офіційній історичній науці з приводу походження русів, слов’ян, українців.
Отже, слов’ян як особливого суперетносу не було. Була Русь, представників якої називали славами, склабами, слов’янами, і все це йшло не від терміна «слава» (мов, славили Бога, тому і «слави», як сказано у Велесовій книзі), а від латинського slave.
Такі відомі в минулому автори, як Клавдій Птолемей, Агатемерус, Мойсей Хоренський, Ритор Захарія та ін., чимало сторінок у своїх творах присвятили могутньому народу росів (русів), що жив на величезній території від Дону на захід. Вони згадують і Волгу – «ріку русів»...» [стр. 220-221].
«Слов’янства ні як єдиної політичної, ні як єдиної культурної і тим більше мовної спільності, – відзначає А. Лебедєв, – ніколи не існувало» [стр. 222].
«Я старий, скоро помру, тому дозволю собі торкнутися найделікатнішого питання. Знаєте, яка думка мене непокоїть протягом 60 років вивчення вашої країни? Думка така: чому і навіщо ви українці?
?!
Так-так, навіщо вам бути українцями? Гадаю відродження національної самосвідомості змусить вас змінити ім’я... В Україні я ставив це питання різним людям. Спочатку вони дивувалися, от так, як ви... Але, вислухавши мене і подумавши, погоджувались.
Справді, Україна називалася Руссю і до, і після монголів. Вона – ядро, серце великої Русі від Уралу до Вісли і від Білого до Чорного моря. Але саме у ядра, у серця, й забрали ім’я Русь, залишивши його за окраїнами – Московією і Білорусією.
Назва «Україна», по-перше, не має глибоких історичних коренів, хоча і стала звичною. Вона з’явилася лише в XV столітті у польських державних актах і хроніках. Потім практично зникла на три століття (Україна стала Малоросією). І тільки в XX столітті з’явилася знову. По-друге, ця назва дана не вашим, а чужим народом, який підкорив вашу країну, точніше, частину її. Саме в Польській метрополії в XV столітті почали називати залежні руські землі «українними». Україна – окраїна (провінція) Польського королівства. І як не вправляйся, іншого змісту ви не знайдете. Україна – це не власна назва. Так само, як, скажімо, Німеччина. Німці, ми вже говорили, називають свою країну Дойчланд.
Таким чином, «Україна» не має конструктивної семантики і не є власним ім’ям. Швидше навпаки. Якщо ж розуміти під «Україною» просто «країну», «край», то тоді це ім’я вже не власне, а знеособлене.
Але вже стільки пісень створено про Україну, це ім’я для нас – ліричний образ.
Воно й залишиться... в ліриці. Як було у творчості Шевченка. Воно й годилося для бездержавної нації. Але держава, та ще й з такою історією потребує місткішого, доленосного офіційного імені.
Як же назвати?
А як було: Київська Русь. А жителі – русичі, або русини. Дивіться, що роблять євреї: не лише назву країни, але й мову залишають тритисячолітньої давності. Бог із ним, що є Росія, Білорусь... Це не заважає вам бути Руссю Київською. Але назвати, звичайно, має не хтось, а сам народ... Шляхом референдуму.» [стр. 346-347].
Конечно, надо заняться этим вопросом и тщательно его изучить. Провести просветительную работу в обществе. И уже потом ставить вопрос на референдум.
Анастасия показала, как важно правильно формулировать слова, ибо за каждым словом, за каждым символом, знаком стоит свой образ, смысл. А исходя, из цитат из книги, получается, что за названием «Украина» стоит образ крайней территории чужого государства. А, переименовав Украину в Киевскую Русь, мы вернем себе великое имя наших предков!
Кроме того, в теме «Важно вернуть культуру прародителей своих» на сайте Рідної партії Вячеслав Богданов сказал: «Поэтому думаю, что очень важно нам объединять усилия для того, чтобы вернуть уничтоженную культуру прародителей своих».
Я согласен. И я думаю, одним из шагов по возвращению культуры наших прародителей будет, как раз, возвращение названия государства наших прародителей.
Кроме того, название «Киевская Русь» по содержанию ближе к названию «Ведруссия», «Ведическая Русь». Т.е. Киевская Русь – это только часть большой Руси.
Я пазработал проект закона. Он находится в разделе "Законотворчество".
Украина или Киевская Русь?
Есть предложение переименовать Украину в Киевскую Русь, а нашу национальность – из «украинцев» в «русины». Почему возникло такое предложение? Дело в том, что по некоторым материалам, известно, что название «славяне» и «Украина», – это не собственные наши названия, а данные нам в свое время недоброжелательными народами. Приведу источник.
Канигін Ю. М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе. – 5-те вид., допов. – К.: Видавництво А.С.К., 2003. – 528 с.
«Розібратися в етнічній ситуації на сході Європи заважає вкорінений стереотип, відповідно до якого спочатку виникла слов’янська раса, потім вона розпалася на дві гілки: західну і східну, а вже від останньої пішли свої гілки: Русь і далі три братерських народи (російський, український, білоруський). Така схема здається очевидною, але вона помилкова. Насправді все було навпаки.
Феномен Русі, якщо так можна сказати, більш ранній і більш «об’ємний», ніж феномен слов’янства. Слов’яни – одна з назв руського суперетносу, причому не власна і не зовсім вдала. Термін «слов’яни» – мовний, а не етнічний. Це прізвисько. «Справжня історична наука, – справедливо пише А.Кур, – не знає ні слов’янської раси, ні слов’янського народу, ні слов’янських племен. Давні вчені, історики, літописці, книжники нічого не говорять про слов’ян. Вони їх не бачили тому, що слов’ян не було». А хто ж був? Були руси. І цих русів було безліч, їхнє ім’я лунало по всьому тодішньому світу.
Нагадаємо, «слов’яни» – трансформована етимологічна форма «слав», чи «склаб», що з латини (slave) означає «раб», «невільник». Так римські автори, а з ними царські скіфи, а пізніше хозари називали «живий товар», що надходив з Північної Припонтиди на ринки Середземномор’я. Згодом ця назва укоренилася – понад 60 народів у епоху Середньовіччя говорили мовою, яку називали слов’янською. Так буває... «Німці» теж зневажлива назва етносу (від слова «німі»). Але вона прижилася, хоча самі германські народи так себе не називают. Вони іменують себе – «дойч». Таким чином, термін «слов’яни» – не історичний. Це прізвисько, але, на жаль, воно прижилося у слов’ян.
Уже цитований нами історик С. Лєсной з подивом відзначає: «...для слов’ян, найбільшого в минулому і нині народу Європи, не знаходиться місця, коли йдеться про їхнє походження! Усі народи: германці, романці, кельти, угро-фіни та ін. – мають свою батьківщину, але тільки не слов’яни». Дійсно дивно, як і дивна та плутатина, що панує в офіційній історичній науці з приводу походження русів, слов’ян, українців.
Отже, слов’ян як особливого суперетносу не було. Була Русь, представників якої називали славами, склабами, слов’янами, і все це йшло не від терміна «слава» (мов, славили Бога, тому і «слави», як сказано у Велесовій книзі), а від латинського slave.
Такі відомі в минулому автори, як Клавдій Птолемей, Агатемерус, Мойсей Хоренський, Ритор Захарія та ін., чимало сторінок у своїх творах присвятили могутньому народу росів (русів), що жив на величезній території від Дону на захід. Вони згадують і Волгу – «ріку русів»...» [стр. 220-221].
«Слов’янства ні як єдиної політичної, ні як єдиної культурної і тим більше мовної спільності, – відзначає А. Лебедєв, – ніколи не існувало» [стр. 222].
«Я старий, скоро помру, тому дозволю собі торкнутися найделікатнішого питання. Знаєте, яка думка мене непокоїть протягом 60 років вивчення вашої країни? Думка така: чому і навіщо ви українці?
?!
Так-так, навіщо вам бути українцями? Гадаю відродження національної самосвідомості змусить вас змінити ім’я... В Україні я ставив це питання різним людям. Спочатку вони дивувалися, от так, як ви... Але, вислухавши мене і подумавши, погоджувались.
Справді, Україна називалася Руссю і до, і після монголів. Вона – ядро, серце великої Русі від Уралу до Вісли і від Білого до Чорного моря. Але саме у ядра, у серця, й забрали ім’я Русь, залишивши його за окраїнами – Московією і Білорусією.
Назва «Україна», по-перше, не має глибоких історичних коренів, хоча і стала звичною. Вона з’явилася лише в XV столітті у польських державних актах і хроніках. Потім практично зникла на три століття (Україна стала Малоросією). І тільки в XX столітті з’явилася знову. По-друге, ця назва дана не вашим, а чужим народом, який підкорив вашу країну, точніше, частину її. Саме в Польській метрополії в XV столітті почали називати залежні руські землі «українними». Україна – окраїна (провінція) Польського королівства. І як не вправляйся, іншого змісту ви не знайдете. Україна – це не власна назва. Так само, як, скажімо, Німеччина. Німці, ми вже говорили, називають свою країну Дойчланд.
Таким чином, «Україна» не має конструктивної семантики і не є власним ім’ям. Швидше навпаки. Якщо ж розуміти під «Україною» просто «країну», «край», то тоді це ім’я вже не власне, а знеособлене.
Але вже стільки пісень створено про Україну, це ім’я для нас – ліричний образ.
Воно й залишиться... в ліриці. Як було у творчості Шевченка. Воно й годилося для бездержавної нації. Але держава, та ще й з такою історією потребує місткішого, доленосного офіційного імені.
Як же назвати?
А як було: Київська Русь. А жителі – русичі, або русини. Дивіться, що роблять євреї: не лише назву країни, але й мову залишають тритисячолітньої давності. Бог із ним, що є Росія, Білорусь... Це не заважає вам бути Руссю Київською. Але назвати, звичайно, має не хтось, а сам народ... Шляхом референдуму.» [стр. 346-347].
Конечно, надо заняться этим вопросом и тщательно его изучить. Провести просветительную работу в обществе. И уже потом ставить вопрос на референдум.
Анастасия показала, как важно правильно формулировать слова, ибо за каждым словом, за каждым символом, знаком стоит свой образ, смысл. А исходя, из цитат из книги, получается, что за названием «Украина» стоит образ крайней территории чужого государства. А, переименовав Украину в Киевскую Русь, мы вернем себе великое имя наших предков!
Кроме того, в теме «Важно вернуть культуру прародителей своих» на сайте Рідної партії Вячеслав Богданов сказал: «Поэтому думаю, что очень важно нам объединять усилия для того, чтобы вернуть уничтоженную культуру прародителей своих».
Я согласен. И я думаю, одним из шагов по возвращению культуры наших прародителей будет, как раз, возвращение названия государства наших прародителей.
Кроме того, название «Киевская Русь» по содержанию ближе к названию «Ведруссия», «Ведическая Русь». Т.е. Киевская Русь – это только часть большой Руси.
Я пазработал проект закона. Он находится в разделе "Законотворчество".